Щоразу, коли фарбую нігті в чорний колір, підглядаю за мамою: цікаво, ось тепер вона мабуть думає, що я помилився, що хочу повернутися, але тримаю марку, або що застряг між статями [полами], ніби вони дощаті. А коли фарбую кольоровим лаком – не дивлюся. Бо або не фарбую, або відразу стираю і повертаю чорний: страх за ідентичність сильніша, ніж бажання експериментувати. Щоразу, коли говорю, що тепер значно важче познайомитися з людиною і що перехід приніс мені як транс*ґею велетенську кількість самотності – відчуваю свій сором і чужий осуд або співчуття, мовляв «так, транс*люди завжди самотні або нікому не потрібні». Як буцім я зовобов'язаний бути взірцево-показовою щасливою людиною. А якщо я не такий, значить, і перехід мій – брехня, самообман і фікція. (Повністю читайте російською).
