У рамках і поза ними: як насильство стає «справедливим»

462 переглядів

 

Джудіт Батлер. Фрейми війни. Чиї життя оплакують? Пер. з англ. Юстина Кравчук. Київ: Медуза, 2016.

«Фрейми війни. Чиї життя оплакують?» – це збірка з п’яти есеїв, уперше опублікована 2009 року. Вона порушує цілу низку гострих, болісних і актуальних питань, пов’язаних із війною, насильством, расизмом, ісламофобією та гомофобією. Контекст дослідження – так звана Глобальна війна проти тероризму, зініційована Джорджем Бушем у відповідь на Терористичний акт 11 вересня. У фокусі – катування військовополонених на прикладі поезії ув’язнених з Ґуантанамо, світлин із в’язниці Абу-Грейбу та репрезентація їх у медіа. Лейтмотив збірки – безумовна злочинність війни як явища, уявлення про неминучість якого нав’язує держава. Автор_ка цієї праці – філософ_иня та гендерн_а теоретик_иня зі США Джудіт Батлер – стверджує, що «не існує життя і смерті безвідносно певного фрейму». Тобто існують конкретні владні рамки, які структурують наше бачення, відкидаючи одні версії реальності на користь інших. Саме вони визначають, які життя варті проживання, а які є лише «загрозою» для інших, «людськіших» життів, яке насильство є «тероризмом», а яке «справедливою» війною проти нього.

У вступі автор_ка зауважує, що робота над текстами, які згодом сформували цю книгу, тривала протягом 2004–2008 років. Батлер стверджує, що основна мета цієї збірки – критика війни й переосмислення соціальних зв’язків задля протидії насильству та посилення оплакуваності життів.

Ця праця, безумовно, актуальна і для сучасної України, адже допомагає критичніше ставитися до дедалі потужнішої мілітаризації та до військової мобілізації. Не просто як до явищ, не бажаних і смертоносних, а й таких, що не є неуникненними. Адже часто війни відбуваються тому, що ті, хто мають владу, нацьковують одних людей, які її не мають, на інших, залучаючи ксенофобну пропаганду про чиюсь кращість і гіршість. Війна перетворює гроші на зброю та гранати замість їжі й помешкань. Але ті, чиї прибутки вона примножує, урочисто готуються до неї, романтизують і рекламують парадами й фільмами, аби готувалися всі. А здавалося б, такого простого людського усвідомлення, що по той бік поля бою такі ж люди, чиє тіло націоналізоване, у кого недостатньо грошей, хто відчуває біль і голод, могло би бути достатньо, аби відмовитися множити насильство, припинити руйнувати екосистему та долі й усвідомити, як сильно взаємозалежні живі істоти на планеті.

Мені дуже близька позиційність Джудіт Батлер у питаннях війни. Це дослідження навело мене на думку про те, як же довго і старанно треба пропагувати людині війну, аби та повірила в її природність. Спочатку дитину ґендерно маркують, аби обрати для неї відповідний сценарій. Хлопчик має вміти за себе постояти. Дівчинка має знайти, хто б її захистив, або ж скористатися прогресивнішою опцією «fight like a girl». Далі треба купити синові іграшковий пістолет, а доньці – барбі-військову. Згодом у школі хлопчику зроблять світлину, на якій зелене тло замінять на танк (я таке бачив у двоюрідного брата). Тим часом дівчинку-школярку вчитимуть, як надавати першу допомогу при вогнепальному пораненні. Вони ходитимуть у кіно дивитися як «наші» знищили «не наших», житимуть на вулицях, названих на честь тих, хто когось героїчно вбили чи героїчно загинули самі. Призначатимуть зустрічі біля пам'ятників комусь із широким підборіддям, бронзовими біцепсами та гвинтівкою… Сподіваюся, в університеті чи завдяки пораді знайомих їм трапиться почитати Джудіт Батлер, як пощастило мені, і на світі стане трохи більше людей, які помічатимуть ті самі рамки – часом ледь помітні, мінливі, але завжди спрямовані на впорядковування нашої дійсності.

Тож хоч у збірці йдеться про інший контекст, але концепція «рамок» здається мені дуже корисною. Адже саме вони через розмаїті медіадискурси конструюють наше спрощене бачення війни як простору, де есенціально борються опозиційно бінарні добро і зло, герої та вороги, а найвище благо – Подвиг (тобто смерть) в ім’я Держави. Військовою необхідністю виправдовують численні некрополітики і «не на часі», а цінність життя зменшується, бо воно відібране, цитуючи Батлер, «у вже втраченій і винищеній зоні».

Попри те, що ці есеї були написані Батлер у різний час і без наміру стати чимось композиційно цілісним, вони добре працюють разом. Протягом прочитання є відчуття поступового розкриття чогось одного, багатокомпонентного і з різних сторін. Ось перед нами чиєсь окреме життя, яке (не) має цінність залежно від рамки, воно існує в контексті політик, існує в часі та просторі, які на ці рамки безпосередньо впливають… Дуже складно коротко переповісти кожен з есеїв, тому опишу їх за ознаками, які особисто мені здалися визначальними.

У першому есеї – «Життєздатність, вразливість, афект» – ідеться про взаємозв’язки людських життів, які заперечує війна, про необхідність усвідомлення загальнолюдської прекарності й опір запереченню цієї прекарності.

У другому – «Тортури та етика фотографії: думаючи разом із Зонтаґ» – Батлер говорить про фото як готову інтерпретацію реальності (навіть за відсутності текстового супроводу), що стверджує скінченність життя. Також автор_ка припускає, що саме існування явища фільмування тортур із насолодою наводить на думку, що ми (як глядач_ки) поділяємо норми, що уможливили їхню появу.

Третій есей – «Сексуальна політика, тортури та секулярний час» – розповідає про необхідність поставити під сумнів лінійність прогресу за умови існування різних темпоральностей. Також там ідеться про реальні гомофобні й мізогінні звірства американських солдатів проти ісламських військових і цивільних, чию сексуальну та феміністичну «відсталість» вони засуджують.

Четвертий – «Не-мислити в ім’я норми» – про проблему надто поверхового сприйняття культурної реальності, що існує через конструювання сталих ідентичностей та їхньої антагоністичної бінарності. Крім цього Батлер пропонує твердження про «суб’єкт як динамічний набір соціальних відносин» і наводить порівняльний аналіз терористичних актів і «справедливої» війни, у яких насправді дуже багато спільного, але друга масштабніша.

П’ятий есей – «Заява про не-насильство» – про часткове насильство самих норм, у яких ми формуємося, та їхня дражливість, вразливість і її заперечення через травмування умовного «іншого». Необхідність поставити під сумнів фрейми, які нерівномірно розподіляють травмованість.

Перш ніж розгортати кожен наступний аспект свого дослідження, Батлер пропонує відповідну теоретичну рамку для подальших роздумів, постійно звертається до найбільш підхожих текстів теоретик_инь, які досліджують ту саму проблему й дивляться на неї у схожий спосіб. Наприклад, коли йдеться про те, який вплив на споглядач_ок мають світлини (мислення це чи лише афект), автор_ка апелює до праць філософині Сьюзен Зонтаґ, що досліджувала фотографії як такі, що змушують нас відчувати страждання інших людей. Коли ж автор_ку цікавить визначення тероризму та його порівняння з іншими формами насильства (військового), вона покликається на антрополога Талаля Асада, що досліджував питання терористів-смертників.

Батлер чудово вдається виявляти сильні та слабкі місця колег, рухаючись обраним шляхом, «думаючи разом» (як окреслює цей процес сам_а автор_ка в назві одного з есеїв). Втрапляючи в «пастку», одразу пропонує переконливішу, як на мене, інтерпретацію. Наприклад, в есеї, де йдеться про етику фотографії, Батлер звертається до Зонтаґ, розповідаючи про включену журналістику й регулювання поля візуального. Батлер погоджується з необхідністю інтерпретацій і підписів для надання констексту, але заперечує, що «оповідь більш ефективна, ніж образ», адже фотографії, за словами автор_ки, – необхідний доказ жорстокості, невід’ємний від пошуку правди. І це важко заперечити, адже світлини часто є визначальними для встановлення, чи дійсно щось відбулося. Утім, можливість редагування зображень, на мою думку, послаблює їхні позиції як визначальних джерел.

Разом з іншими дослідницями й дослідниками, на яких покликається, Батлер аналізує світлини, тексти та соціальні політики, віднаходячи в зафільмованих практиках і недолугих формулюваннях не завжди очевидні мізогінію та гомофобію. Автор_ка критикує суперечності в сконструйованій владою антагоністичності ідентичностей (як-от ґей і мусульманин), адже реальні люди в реальному житті можуть поєднувати в собі те саме нібито непоєднуване, віднаходити силу у своїй різності, не замовчуючи власні відмінності, і солідаризуватися в боротьбі з множинними дискримінаціями (до чого, як на мене, і закликає автор_ка).

Потужність цієї збірки в тому, що досліджуване питання, а саме – життя та його цінність в умовах війни, – розкрите багатопланово й емоційно: І з погляду існування прекарності та її нерівномірного розподілу, через який когось вшановують посмертно, а хтось – лише +1 до статистики загиблих; і з боку фотографування тортур як співучасті у військовому злочині, що загалом  мало відрізняється від власне військової справи; і з боку ідеї прогресу як такої, що породжує «прогресивних» і «відсталих», даючи можливість в ім’я свободи одних нищити інших.

Звідки беруться фрейми війни, ким/чим конструюються, у чому намагаються нас переконати – усе це демонструє Джудіт Батлер. Але передусім – уламки, що лишилися поза ними.

 

Ця публікація є частиною спецвипуску журналу «Критика Феміністична», що містить матеріали за мотивами Східноєвропейської феміністичної конференції «Гендерна боротьба у Східній Європі» ("Gender Struggle in Eastern Europe"), яка відбулася у Каунасі в жовтні 2019 року. Гостьова редакція: Довайне Бушманн, Аніко Ґреґор, Алєна Мінченя, Ірина Рєдькіна, Галина Ярманова.

Долучіться до дискусії!