«Пастка толерантності», або Крок вперед і два назад

Walters, Suzanna Danuta. The Tolerance Trap: How God, Genes, and Good Intentions Are Sabotaging Gay Equality. New York: NYU Press, 2014, 343 pp.

П’ять років, що минули з дати першої публікації «Пастки толерантності» (The Tolerance Trap) Сюзанни Данути Волтерс, не лише не підважили актуальності цієї монографії, але й ще раз продемонстрували доцільність її основної і на перший погляд контроверсійної тези: толерантність і прийняття – не те, чого повинно прагнути по-справжньому демократичне суспільство.

У вступному слові авторка повертає читачок і читачів до першопочаткового вжитку слова «толерантність». Вона нагадує, наприклад, що в пізній середньоанглійській мові слово «толерантність» позначало  уміння терпіти біль і нещастя. А середньовічні лікарі вивчали ту межову дозу отруйної речовини, яку організм здатний «толерувати» в собі й перевищення якої спричиняє реакцію відторгнення. Навіть сьогодні, як стверджує авторка, слово «толерантність» зберігає це негативне забарвлення, адже «толерувати» можна лише щось погане, неправильне або неприємне. Цитований у монографії Славой Жижек, «славний» своїми подекуди не менш контроверсійними тезами, називає таку толерантність зверхньою (patronizing). Сюзанна Волтерс – самосхвальною (self-congratulatory) і непродуктивною як для тих, хто толерує, так і для тих, кого толерують.

«Пастка толерантності» полягає в тому, що ті, кого толерують, погоджуються бути толерованими, а отже – асимільованими, припасованими, нівельованими Іншими. Рух ЛҐБТК, на думку Волтерс, призабув не тільки оригінальне значення «толерантності», на яку був змушений пристати, а й свої оригінальні вимоги: повагу до відмінностей, а не всупереч відмінностям, досягнення повних – а не часткових і окремих – прав у громадянському суспільстві. Попри значний і неочікувано стрімкий для науковиці, народженої у 70-х роках, поступ у цьому питанні, вона відмовляється коритися новому метанаративу – наративу загального прогресу (the progress narrative). Дискурс толерантності, який обрали для себе представниці й представники обох «таборів», видається їй красивими шатами, які сором’язливо прикривають досі не вирішену проблему. Натомість, якщо не буде проблеми, зникне й потреба в толерантності до неї.

Сюзанна Волтерс саркастично «деконструює» дискурс найвідоміших американських активісток та активістів по обидва боки уявних барикад. Перший розділ її монографії присвячено історичній трансформації практики «камінг-аутів». Другий розділ унаочнює те, як спроби пояснити сексуальну орієнтацію індивіда генетичною обумовленістю, божою даністю чи, навпаки, особистим вибором можуть ставати навпереміну аргументами як «за», так і «проти» визнання права не-гетеросексуальності на існування. У третьому розділі авторка зосереджується на праві, яке рух ЛҐБТК частково виборов для себе, а саме, праві на укладання шлюбу. Четвертий розділ, на противагу третьому, привертає увагу до численних прав, яких ЛҐБТК-спільнота іще не досягла і за які після «шлюбного тріумфу» бореться менш активно, серед них – право мати дітей.

Стиль цих розділів есеїстичний, мова – легка й доступна, а влучні заголовки рясніють алюзіями на американську поп-музику: «Better Put a Ring on It», «Born This Way», «Will the Real Homosexual Please Stand Up!» тощо. Приклади, наведені авторкою в тексті, також впізнавані для пересічних читачок і читачів, адже вони узяті з промов найвідоміших постатей у сфері кіно, телебачення, політики та правозахисту і покликані відображати той мейнстрим-дискурс навколо ЛҐБТК, який Волтерс критикує й підважує контрприкладами, запозиченими з так само тиражованих американських новин або із власної біографії. Її мета – показати, яким чином масова культура спотворює засадничі ідеї «інтегрованих» меншин, ігнорує відмінності й підкреслює подібності, репрезентує замість презентувати.

На зміну першому етапу боротьби ЛҐБТК за свої права, який характеризувався замовчуванням усього, що суперечило «канонізованій» гетеросексуальності й розповсюдженням відверто гомофобної культури, прийшов другий етап, супроводжуваний позірним включенням образу переважно по-голлівудськи привабливого й переважно білого ґея до популярних кінострічок і замовчуванням гомофобії, яка усе ще існує навіть стосовно такого «прийнятного», комерційного образу ґея в реальних родинах, у реальних школах і на реальній роботі. Тож надто квапливо було би святкувати перемогу й називати американське суспільство на цьому другому і не останньому етапі боротьби «постгомофобним».

«Толеруються» лише ті, хто відмовляються від своєї відмінності, – Волтерс називає цей процес de-gaying gayness, – і в цьому випадку арґумент «ми такі самі, як і ви», звернений до гетеронормативного суспільства, грає насправді проти них. Кохання, шлюб, батьківство досі лишаються, на переконання Волтерс, «гетеросексуалізованими»: замість вбачати в «нетрадиційній» родині потенціал для змін, альтернативу звичному вихованню, інший прояв кохання, традиціоналісти намагаються приписати одній із мам-лесбійок материнську, а іншій – батьківську роль, поставивши гетеросексуальність у «нормативний» центр аналогії.

Варто зазначити, що соціологиня Сюзанна Волтерс, застерігаючи від подібних небезпечних і невиправданих аналогій, дозволяє собі не менш ризиковані узагальнення, порівнюючи гомофобні та антисемітські арґументи або роблячи висновки про настрої в сучасній Америці на основі нечисленної вибірки «мейнстримних» ключових фіґур. Автобіографічні історії, пов’язані з рідними людьми, яким авторка присвятила свою працю, – з бажаною дочкою Еммою, народження якої в результаті штучного запліднення стало справжнім когнітивним дисонансом для консервативної директорки католицького університету, і з матір’ю Меріенн, яка довго не могла змиритися з «камінг-аутом» Сюзанни, – також не надаються до есеїстично гіперболізованих підсумків про різницю поколінь, хоч і, безперечно, викликають сильну читацьку симпатію.

Сюзанна Волтерс, втім, не дбає про симпатію навіть тих, хто «на її боці», і виступає за права ЛҐБТК: її головний закид активістському руху – відхід від радикальних позицій і підлаштування під «безпечний» образ, запропонований гетеросексуальним маскультом. Приміром, «дароване» ЛҐБТК право на шлюб вона називає «Троянським конем», що його не слід приймати, щоб не уподібнюватися гетеросексуальним дарувальникам, які не визнають не закріплених шлюбом відносин.

Толерантність як нова форма пасивної байдужості – такий рішучий діагноз ставить Сюзанна Волтерс американському суспільству у стислому й зграбному вступі, розписуючи очевидні симптоми хвороби і стадії захворювання в подальших чотирьох розділах. Метод лікування, означений нею у висновку, – «холодний душ» для суспільства: замість наполягати на тому, що інтеграція ЛҐБТК-спільноти не похитне усталеного гетеросексуального ладу, потрібно наголошувати на тих оздоровчих змінах, які принесе ЛҐБТК-культура. А саме, на широті поглядів у дітей, вихованих без замовчування індивідуальних відмінностей, на потужному внеску досі маргіналізованих ЛҐБТК-людей в американське мистецтво, на свободі самовираження і самоідентифікації. І хоча «Пастка толерантності» написана про Америку і розрахована передовсім на американську авдиторію, її діагноз може стати в пригоді і в Україні.