Тексти

Що означає бути гордими та вільними і продовжувати боротись із дегуманізацією та нападами на расовані і бідні групи населення, протистояти угрупуванням, які вказують кому і де жити, відмовляючи в існуванні марґіналізованих груп у публічному просторі? Що означає говорити не тільки про сексуальність, коли наші життя залежать від багатьох ресурсів (як, наприклад, охорона здоров’я, умови житла, освіта, транспортна інфраструктура тощо), доступ до яких все більше обмежується? Чи достатньо номінально «включити» певну групу в акцію без того, щоб переосмислювати розподіл ресурсів у суспільстві? Або як мислитиметься гордість, якщо у порядку денному відкрито виступати проти антиромських погромів в Україні та проти патологізації трансґендерних та інтерсекс-людей? Як тоді ми будемо уявляти солідарність та коаліції, в основі яких – взаємопідтримка і взаємодопомога? Адже це і буде «традицією» прайдів.

Щоразу, коли фарбую нігті в чорний колір, підглядаю за мамою: цікаво, ось тепер вона  мабуть думає, що я помилився, що хочу повернутися, але тримаю марку, або що застряг між статями [полами], ніби вони дощаті. А коли фарбую кольоровим лаком – не дивлюся. Бо або не фарбую, або відразу стираю і повертаю чорний: страх за ідентичність сильніша, ніж бажання експериментувати. Щоразу, коли говорю, що тепер значно важче познайомитися з людиною і що перехід приніс мені як транс*ґею велетенську кількість самотності – відчуваю свій сором і чужий осуд або співчуття, мовляв «так, транс*люди завжди самотні або нікому не потрібні». Як буцім я зовобов'язаний бути взірцево-показовою щасливою людиною. А якщо я не такий, значить, і перехід мій – брехня, самообман і фікція. (Повністю читайте російською).