Низька теорія (передмова до книжки «Квір-мистецтво неуспіху»)

Низька теорія

Ми припускаємося серйозної помилки, намагаючись «зчитувати» концепції, створені для
оперування на високому рівні абстракцій, так, наче вони автоматично мають такий само
теоретичний ефект на іншому, конкретнішому, «нижчому» рівні оперування.

Стюарт Гол, «Релевантність Ґрамші для студій раси й етнічности»

Спираючись на Рансьєрову ідею про інтелектуальну емансипацію, хочу запропонувати вам низьку теорію, себто теоретичне знання, що працює водночас на багатьох рівнях, мов одна з тих форм трансмісії, яка любить об’їзні шляхи, повороти й віражі крізь знання та спантеличення, яка прагне не роз’яснювати, а вплутувати. Отже, чим є низька теорія, куди веде нас і чому варто вкладатися в теорію, що, здається, радше посилює, ніж долає бінарність, у межах якої сама постає як інша в стосунку до високої теорії? Низька теорія – це спосіб думання, який висновую з відомого твердження Стюарта Гола про те, що теорія є не самоціллю, а «кружним шляхом до іншої цілі» (Hall 1991, 43). Повторюся, нам слід пам’ятати про вигоди від блукання порівняно з віднайденням власного шляху, тож пригадаймо беньямінівське бродіння та ситуаціоністський дрейф9 [situationalist dérive] – мандрівку в несплановане, несподіване, імпровізоване та здатне дивувати. Поняття низька теорія я запозичив із міркувань Гола про ефективність Ґрамші (Gramsci) як мислителя. Відповідаючи на Альтюсерову (Althusser) заувагу, мовляв, тексти Ґрамші «недостатньо теоретизовані», Гол зазначає, що абстрактні принципи Ґрамші «було цілком однозначно створено для оперування на нижчих рівнях історичної конкретики» (Hall 1996, 413). Далі він стверджує, що Ґрамші «зовсім не цілив вище й не влучив у свою політичну ціль», а навпаки, як і сам Гол, він цілив нижче, аби охопити ширшу авдиторію. Тут можемо поміркувати про низьку теорію як форму загальнодоступности, але також можемо думати про неї як про теоретичну модель, яка оперує нижче рівня радару, скомпонована з ексцентричних текстів і прикладів, і яка відмовляється визнавати ієрархії знання, що підтримують високе у високій теорії10.

Доки існує явище, назване високою теорією – хай навіть вживано це поняття безсистемно чи як умовну назву певного напряму критичної думки, – доти потенційно існуватиме простір низької теорії; про це пише Гол в есеї «Релевантність Ґрамші для студій раси й етнічности». Він зауважує, що Ґрамші є не «загальним теоретиком», а «політичним інтелектуалом і соціялістом – активістом італійської політичної сцени» (Hall 1996, 411). Для Гола це важить, тому що деякі теорії спрямовано на ціль саме в практичному, активістському сенсі; їх створено, аби формувати політичні практики, а не просто формулювати абстрактні ідеї заради нейтральних філософських проєктів. Упродовж цілого життя Ґрамші належав до політичних партій і працював на різних політичних рівнях. Зрештою його ув’язнили за політичну діяльність, а невдовзі по звільненні з фашистської тюрми він помер.

Спираючись на образ Ґрамші як політичного мислителя, Гол доводить, що той ніколи не був марксистом у доктринальному, ортодоксальному чи релігійному сенсі. Як Беньямін і, власне, сам Гол, Ґрамші розумів, що неможливо слідувати марксистським текстам так, наче їх викарбувано в камені. Він вказує на історичні особливості політичних структур і пропонує брати під увагу ті нові обставини, що їх не могли передбачити й урахувати Маркс і марксизм. Для Беньяміна, Гола та Ґрамші ортодоксальність є недозволенною розкішшю, навіть якщо йдеться про дотримання ортодоксальної лівої візії. Натомість, пише Гол, Ґрамші практикував справді «відкритий» марксизм, а відкритий марксизм, певна річ, – саме те, що Гол обстоює в «Марксизмі без ґарантій». Відкритий тут означає такий, що сумнівається, відкритий до несподіваних результатів, не зациклений на досягненні мети, невпевнений, адаптивний, змінний, гнучкий і налаштовуваний. «Відкрита» педагогіка в дусі Рансьєра та Фрейре теж відмежовується від директивних методик, незмінних логік і епістем; вона націлює нас на знання, скеровані на розв’язання проблем або на соціяльно чутливе розуміння радикальної справедливости.

Відповідно, поняття гегемонії, як його теоретизує Ґрамші й інтерпретує Гол, означує багаторівневу систему, за допомогою якої домінантна група встановлює владу не через примус, а через виробництво системи взаємопов’язаних ідей, яка переконує людей у правильності будь-якого встановленого набору ідей і поглядів, які нерідко є суперечливими. Ґрамші вживає термін здоровий глузд на позначення такого набору уявлень, які є переконливими саме тому, що їх не позиціоновано як ідеологію чи намагання домогтися згоди.

Для Ґрамші та Гола кожна людина бере участь в інтелектуальній діяльності – так само, як кожна готує їжу чи ладнає одяг і при цьому не мусить бути шеф-кухарем* або кравцем*. Розмежування традиційних і органічних інтелектуалів* є важливим, бо виявляє напругу між інтелектуалами*, які беруть участь у становленні гегемонії (за допомоги як форми, так і змісту), та інтелектуалами*, які працюють з іншими, з класом у марксистському значенні, аби розібратися в суперечностях капіталізму й висвітлити опресивні форми влади [governance], якими пронизане повсякдення.

У сучасних університетах ми приділяємо значно більше уваги гегемонії, ніж контргегемонії. Під контргегемонією Ґрамші розумів, вочевидь, виробництво та поширення іншої, альтернативної системи ідей, що може стати частиною активної боротьби за зміну суспільства. Публікації про гегемонію надають їй стільки влади, що здається нереальним випрацювати контргегемонні практики. Проте Гол, услід за Ґрамші, підтримує ідею освіти як популярної практики, спрямованої на культивування контргегемонних ідей і систем. Чималу частку своєї діяльности Гол присвятив Відкритому університету, виконуючи настанову, яку в своєму есеї приписав Ґрамші: він оперував «на різних рівнях абстракції».

І Гол, і Ґрамші не терпіли економізму. Це загальний принцип, приписуваний марксистській думці, який окреслює вкрай ригідну теоретичну взаємодію базису та надбудови. Як пояснив Альтюсер, «необхідною умовою виробництва є [отже] відтворення умов виробництва»; іншими словами, щоб система працювала, вона має постійно створювати й підтримувати структури чи структуровані зв’язки, що дають їй змогу функціонувати (Althusser 2001, 85). Але це не є тотожним твердженню, що економічний базис визначає форму всіх решта соціяльних сил. Економізм, на думку Ґрамші та Гола, веде хіба що до примітивних моралізаторських суджень і аж ніяк не сприяє комплексному розумінню суспільних взаємин, що водночас і підтримують спосіб виробництва, і здатні його змінити. Низька теорія може закласти основи для контргегемонних форм теоретизування, створити теорію альтернатив у позадисциплінарному просторі виробництва знання.

Піратські культури

Що ж іще є кримінальним злочином,
як не відчайдушний пошук альтернатив?

«Створюйте колективний зин», «Шахрзад» (Цюрих і Тегеран)

Чудовим взірцем низької теорії є фундаментальне історичне дослідження Пітера Лінебау та Маркуса Редикера про спротив капіталізму в XVII–XVIII століттях «Багатоголова гідра: матроси*, раби*, простолюд і прихована історія революційної Атлантики». В книжці простежено, за словами авторів, «боротьбу за альтернативні способи життя», що супроводжувала постання капіталізму на початку XVII століття й протистояла йому (Linebaugh and Rediker 2001, 15). На прикладах про піратство, виселення простолюду, міські бунти дослідники детально описують форми колоніяльного та національного насильства, що жорстко придушувало всяке заперечення проти влади середнього класу та знецінювало пролетарський опір як буцімто неорганізований, випадковий і аполітичний. Лінебау та Редикер відмовляються від звичного уявлення про ці рухи опору (як про начебто випадкові та позбавлені чіткої політичної мети), а натомість наголошують на силі внутрішньої співпраці антикапіталістичних ініціятив і приділяють особливу увагу альтернативам, що їх замислила й утілювала «багатоголова гідра» груп спротиву.

«Багатоголова гідра» є визначальним текстом для будь-якої генеалогії альтернатив, адже його автори відкинули маскуліністський міт про геркулесівських капіталістичних героїв, які приборкують фемінну гідру некерованої анархії. Натомість вони розвертають цей міт до її багатьох голів, щоб отримати доступ до «переконливого спадку ймовірности», враховуючи справедливе застереження Гола: «Що ліпше ми розуміємо, як поставав капітал як такий, то ліпше розуміємо, що це лиш частина історії» (Hall 1997, 180). У Лінебау та Редикера капітал постійно фігурує в наративах про спротив, ним викликаний, хай навіть ці рухи опору зрештою не досягли успіху в спробах зупинити розвиток капіталізму. Тож автори докладно описують різні спротиви, що на них наражався капіталізм наприкінці XVI століття: були там левелери* та діґери*, які виступали проти вилучення громадських земель чи суспільної власности; були  й матроси*, заколотники* та потенційні раби*, які дорогою до Нового світу повставали проти капітанської влади та винаходили нові способи групових взаємин; були й релігійні дисиденти*, які вірили, що перед Богом усі рівні; а також багатонаціональні «змішані команди», які здіймали бунти на торговельних суднах, а потім курсували світом і розносили в різні порти звістку про повстання. Всі ці групи уособлюють тяглість протистояння, що відлунює донині. Лінебау та Редикер наповнюють конкретикою альтернативи, що їх виробили групи спротиву: про те, як жити, як думати про час і простір, як співмешкати в одному просторі з іншими, як проводити час поза логікою праці.

Історія альтернативних політичних формацій є важливою, бо вона заперечує, що соціяльні стосунки є даністю, і дає змогу пізнати традиції політичної дії, хай не завжди успішні – в сенсі, що вони не стали панівними, – однак такі, що безумовно забезпечують взірці полемік, розриву та перервности для політичного сьогодення. Також ця історія виявляє потужні шляхи неуспіху, на ці неуспіхи ми можемо зіпертися в протистоянні логіці успіху, що виникла з тріюмфів глобального капіталізму. В «Багатоголовій гідрі» неуспіх є мапою невзятих політичних доріг, проте він не позначає зовсім нових земель: дороги неуспіху – це весь проміжний простір між супермаґістралями капіталу. І справді, Лінебау та Редикер не відкривають нових шляхів спротиву на основі нових архівів, вони використовують ті ж історичні джерела, на яких уґрунтовано панівні наративи про піратів* як злочинців* і левелерів* як головорізів*, однак у тих самих записах церковних повчань і спогадах релігійних діячів* автори відчитують інші наративи про змагання й опір. На їхню думку, панівна історія сповнена слідами альтернативних можливостей, і завданням підривного інтелектуала* є простежити обриси світів, що їх було створено й відкинуто.

Я спиратимуся не на архів історії пролетаріяту чи рухів пригнічених груп. Натомість я шукатиму низьку теорію та контрзнання у сфері популярної культури й у зв’язку з квір-життям, ґендером і сексуальністю. Зрештою, ґендер і сексуальність надто часто лишаються поза увагою фундаментальних досліджень альтернативних світів (зокрема й у Лінебау та Редикера). У «Квір-мистецтві неуспіху» я постійно – але не винятково – звертатимуся до «несерйозних» архівів [«silly» archives] анімаційного кіна. І хоча чимало читачів* можуть не погодитися з ідеєю, що альтернативи можна знайти в жанрі, створеному крупними корпораціями заради великих прибутків і з численними товарними додатками, я вважаю, що нові форми анімації, зокрема CGI-графіка, відкрили нові наративні двері, які ведуть до несподіваного зближення дитячого, трасформативного та квірного. Науковці* й раніше відзначали неочікувані алегорії виробництва квір-знань в анімаційному кінематографі. Елізабет Фрімен на прикладі піксарівського фільму «Корпорація монстрів» викриває експлуатаційну суть неоліберального розуміння освіти, а також невисвітленість ґендеру та сексуальности в радикальній критиці неоліберального університету (Freeman 2005). Трактуючи «Корпорацію монстрів» як фільм про бажання, клас і навчальний простір, Фрімен підтримує нищівні закиди Біла Ридинґса щодо неоліберальних університетських реформ (Readings 1997) і стверджує, що ця стрічка, яка є алегорією корпоративного видобування праці, «висвітлює соціяльні стосунки виробництва», навіть коли воно їх опосередковує (Freeman 2005, 90). Фрімен стверджує, що в повторюваних сценах зустрічі монстра* та дитини в спальні – за сюжетом, це мало спричиняти вереск, а вереск перетворювався на електроенергію для Монстрополіса, – йдеться про еротичний обмін, хоч і не названий прямо. За Фрімен, квірність цих зустрічей треба визнати бодай тому, що в іншому разі фільм зводиться просто до запропонованої в ньому гуманної заміни однієї форми експлуатації (видобування вереску) на іншу (видобування дитячого сміху). Лібідальна енергія обміну між монстром* і дитиною, як і лібідально заряджені стосунки між учителями* й учнями*, може бути здатною струснути самовдоволену систему. Фрімен пише: «Гуманітарні науки є струсом для здорового глузду, відрухом убік, який завжди робитиме наші дії незбагненними та непрогнозованими і який здатен вивільнити чи каталізувати вдосталь енергії, аби вибити частину інституційних запобіжників» (Freeman 2005, 93). Вона закликає вчителів* робити зі студентства монстрів* і підтримувати їх у процесі «непідконтрольних форм взаємодійности» (Freeman 2005, 94).

На відміну від Фрімен, я не заглиблююсь у дослідження лібідального обміну між учителем* і учнем*, тим паче, на мій погляд, такий підхід підтримує критиковану Рансьєром нарцисичну структуру освіти. Але, подібно до Фрімен, я глибоко вірю в педагогічний проєкт творення монстрів*, а також, як і вона, задля його втілення звертаюся до несерйозного архіву. Не все в цій книжці є легковажним, несерйозним або жартівливим, однак «несерйозний архів» – за безцінним висловом Лорен Берлант про «контрполітику несерйозного об’єкта» (Berlant 1997, 12) – дає змогу сформувати запит на альтернативи, що суттєво відрізняється від запитів до архівів високої культури. Тексти, які я тут використовую, не роблять нас кращими людьми та не звільняють нас від культурної індустрії, проте вони можуть запропонувати незвичну антикапіталістичну логіку буття, дій і знання, й вони дадуть прихисток прихованим або явним квір-світам. Я справді вірю, що коли повільно раз по раз – у тверезому стані – переглядати фільм «Чувак, де моя тачка?», нам може відкритися таємниця всесвіту. І ще я вірю, що мультфільм «У пошуках Немо» містить таємний план світової революції, а «Втеча з курника» – нарис феміністичної утопії для тих, хто вміє бачити більше, ніж пір’я та яйця. Я вірю в низьку теорію в популярній сфері, в малому, незначному, антимонументальному, в мікроскопічному, нерелевантному; я вірю, що ситуацію можна змінити на краще малими думками, коли поширювати їх великим світом. Я прагну провокувати, турбувати, набридати, дратувати й смішити; я роблю ставку на малі проєкти, мікрополітику, інтуїцію, примхи й ілюзії. Як Джесі та Честер із фільму «Чувак, де моя тачка?», я не парюся питанням, де я, в біса, припаркував машину; зате, як ті чуваки, просто мрію нафантазувати потенційно світоспасенні ідеї про життя на Урані абощо. І тут ви можете слушно запитати, як Іві в Ґордона у «V означає Вендета» («V for Vendetta»): «Ти все зводиш до жартів?» На що дуже квірний і підривний ТБ-маестро відповів: «Ні, тільки те, що справді важить».

Анімаційні фільми, що становлять головну частину емпіричної бази цього дослідження, спираються на комічних і політично безконтрольних наслідках видового розмаїття; в них діють кури, щури, пінґвіни, лісові звірі, знову пінґвіни, риби, бджоли, собаки та мешканці* зоопарку. Власне, студії «Піксар» і «Дримворкс» у своїх роботах створили мультиплікаційний світ, багатий на політичні алегорії, сповнений квірности, щедрий на аналогії між людьми й тваринами. І хай творці цих фільмів відчайдушно стараються вкласти свої повідомлення в обгортку типових кліше («Будь собою», «Йди за своїми мріями», «Знайди споріднену душу»), водночас вони, як зазначає Фрімен у розвідці про «Корпорацію монстрів», доносять квірні та соціялістичні повідомлення, які часто корелюють між собою: «працюйте гуртом», «насолоджуйтесь інакшістю», «боріться з експлуатацією», «розвінчуйте ідеологію», «чиніть спротив».

Досліджуючи мультиплікацію – шлях знання, що може пролягати через популярну культуру, комп’ютерну графіку, історію й технології анімації, клітинну біологію, – ми досліджуємо, як влучно спостеріг Беньямін, класовані форми насолоди й технології культурної трансмісії. В одній із ранніх редакцій праці «Мистецький твір у добу своєї технічної відтворюваности» Беньямін відводить особливе місце новому анімаційному мистецтву Волта Диснея, що, на його думку, вивільняло щось на кшталт магічної свідомости масової авдиторії та витворювало утопічні простори й світи. Естер Леслі у своїй блискучій книжці «Голівудські рівнини», в розділі «Мікі Маус і утопія», писала: «Для Вальтера Беньяміна... мультфільми відображають реалістичну – але не натуралістичну – картину обставин сучасного повсякдення; мультфільми показують, що навіть наші тіла нам не належать, ми відчужуємо їх в обмін на гроші чи віддаємо їхні частини у війні. Мультфільми демонструють, як те, що крокує під прапорами цивілізації, насправді є варварством. А людиноподібні тварини й оживлені предмети підводять до думки, що гуманізм є не більше ніж ідеологією» (Leslie 2004, 83). На думку Леслі, Беньямін убачив у мультфільмах педагогічний потенціял, нагоду для дітей побачити зло, що ховається за фасадом буржуазної респектабельности, а для дорослих – відвоювати уявлення про чарівні можливості, що видавалися такими реальними в дитинстві: «Мультиплікаційний світ Диснея – це світ зубожілого досвіду, садизму та насильства. Іншими словами, це наш світ» (Leslie 2004, 83).

Ранні роботи Диснея, поруч із фільмами Чапліна, формували наратив засобами вайлуватих карикатур і уникали реалістичного мімезису. Персонажі розвалювалися на шматки й знову складалися докупи, вони вдавалися до трансформативного насильства, воліли залучати авдиторію радше через гумор, аніж трагедію. Проте, як зауважує Беньямін і наголошує Леслі, диснеївські мультфільми надто скоро перетворилися на буржуазний медіюм; вони швидко піддалися вимогам Bildung [нім. освіта, формування – пер.] і звелися до моралістичних казочок про ґендерно нормативних і класово правильних героїв*, а в 1930-х стали улюбленим інструментом нацистської пропаґандивної машини.

У сучасних творах комп’ютерної анімації теж є проривні сюжети, чарівні світи революції та трансформації, де діти, тварини й ляльки непередбачувано об’єднуються та повстають проти дорослих людей і безпринципних машин. Як у ранніх диснеївських мультфільмах, що заворожували та захоплювали Беньяміна, в ранніх роботах студій «Піксар» і «Дримворкс» колективну художню творчість поєднано з наративним світом анархії й антисімейними союзами персонажів*. Однак, як і в пізніх роботах Диснея, в пізніх фільмах «Піксара» – наприклад, «Волл-і» – наратив надії поєднано з наративом людськости, а критику буржуазного гуманізму підтримано рівно настільки, щоб гарантувати його повернення. Скажімо, роман Воллі з айподоподібною «степфордською дружиною» Євою та його зусилля з повернення на Землю ожирілого людства зводять нанівець чудове заперечення товарного фетишизму на початку фільму: прочісуючи сміттєві завали на Землі в пошуках цінних об’єктів, Воллі байдуже викидає діямантові персні та дбайливо колекціонує оксамитові коробочки з-під них.

Лише кілька мейнстримних фільмів для дорослих, що їх споживає масова авдиторія, сміливо, відважно заступають на небезпечну територію революційної діяльности; в сучасній налаштованості на грубий буквалізм ризикованою здається навіть соціяльна сатира. У світі романтичних комедій і пригодницьких бойовиків не так багато нагод збочити в пошуках альтернатив. Наважуся стверджувати, що нині альтернативи можуть знайти прихисток лише в анімаційному кінематографі. Немультиплікаційні фільми, що користають із революційних і трансформативних тем, як-от «V означає Вендета» та «Люди Ікс» («The X Men»), засновано на коміксах і анімованих графічних романах. Як у наш час взаємопов’язані нові форми анімації й альтернативні політики? Чи може анімація підтримати утопічний проєкт тепер, якщо раніше, як нарікав Беньямін, не могла?

Невдача як спосіб життя

Вправляйтеся в поразках!

Назва заходу феміністичної групи LTTR, 2004

У цій книжці про неуспіх я орієнтуюся на розуміння можливостей, яке прийнято вважати дитячим і незрілим; я шукаю альтернативи у формі того, що Фуко назвав «підкореним знанням» у нашій культурі, – в субкультурах, контркультурах і навіть у популярних культурах. Також я розвертаю значення неуспіху в іншому керунку, до групи емоційних модусів, які раніше асоціювалися з неуспіхом, але тепер знаменують нові напрями у квір-теорії. Я починаю з розгляду темного осердя неґативу, породженого неуспіхом, переходжу від щасливих і продуктивних неуспіхів, вивчених на матеріялі анімації, до похмуріших сфер неуспіху, пов’язуваного з марнотою, безплідністю, спустошеністю, втратами, неґативними почуттями загалом і станами невідповідности. Тож хоч у перших розділах я окреслюю значення неуспіху як способу буття у світі, в подальших розділах пропоную думку, що неуспіх є також небуттям, і ці модуси небуття й невідповідности припускають інший зв’язок зі знанням. У четвертому розділі я вивчаю значення мазохізму та пасивности у зв’язку з неуспіхом і фемінністю, а в шостому розділі відкидаю тріюмфалістську версію ґей-, лесбійської й трансґендерної історії, яка неминуче підтримує жорсткі принципи успішности і спадкоємности. Щоб освоїти суворі простори неуспіху, часом доводиться писати й визнавати темну історію, де суб’єкт співпрацює з пригноблювальними режимами й ідеологією домінування, а не послідовно протистоїть їм. Тож у шостому розділі я розглядаю дражливе питання взаємозв’язку між гомосексуальністю та фашизмом; я вважаю, що не можна нехтувати всіма даними про нацизм, що пов’язують його з ґей-маскулінізмом початку XX століття. Хоча в четвертому та п’ятому розділах ідеться про геть інші форми неуспіху, ніж у попередніх, присвячених анімації, мистецтву, глупству та забуванню, в цих перших частинах я теж заграю́ з темнішими формами неуспіху: зокрема в другому розділі, про втрачання та забування, й у подальших, про неґативність, я продовжую міркувати над альтернативними інтерпретаціями втрати, мазохізму та пасивности.

Отже, це книжка про альтернативні шляхи пізнання та буття – не надто оптимістичні, проте й не застряглі в нігілістичному критиканському тупику. Це книжка про те, як зазнавати невдач удало, як бути неуспішним знову й знову, як навчитися, за словами Семюела Бекета (Samuel Beckett), бути ще неуспішнішими. Власне, з ідеєю неуспіху як практики я познайомився завдяки леґендарній лесбійській групі перформансисток LTTR. 2004 року вони запросили мене взяти участь у двох подіях – в Лос-Анджелесі та Нью-Йорку – під назвою «Вправляйтеся в поразках!», де зібралися квір- і феміністичні мислительки та перформансистки, щоби сформулювати, втілити й поширити нові значення неуспіху. На початку третього розділу, «Квір-мистецтво неуспіху», я описую цей захід і висловлюю вдячність учасницям LTTR за те, що виштовхнули мене на похмуру й химерну стежину неуспіху. Ця подія нагадала мені, що деякі найважливіші інтелектуальні прориви відбуваються незалежно від університетського вишколу та не внаслідок нього, кружними та паралельними шляхами поза уроками дисциплінарного мислення. Вона нагадала мені, що слід частіше зважуватися на ризик, на відчайдушні ідеї, уникати сварок, які видаються такими важливими для дисципліни, залучати ідеї, поширені в інших спільнотах. У цьому сенсі, сподіваюся, моя книжка буде зрозумілою широкій авдиторії, навіть якщо читацтво з-поза академії вважатиме мої формулювання надто плутаними, а деякі науковці* вважатимуть мої арґументи надто очевидними. Не існує золотої середини між академічною та популярною авдиторією, проте, маю надію, мої численні приклади невдач накреслять мапу похмурих, темних, небезпечних територій неуспіху, що їх досліджуватиму.

Говорячи про дослідження та мапування, маю на увазі кружні шляхи та блукання. Згадаймо гасло з «Мадаґаскару», ще одного дуже альтернативного мультфільму студії «Дримворкс»: «Губіться і не знаходьтеся!» У сиквелі «Мадаґаскар: Втеча до Африки» (з підзаголовком «Досі загублені») зоопаркові втікачі* з першого фільму – зебра Марті, жираф Мелман, бегемотка Ґлорія та лев Алекс – намагаються дістатися додому, у Нью-Йорк, їм допомагають безумні пінґвіни та дивакуватий лемур. Чому тварини хочуть повернутися в неволю – лиш одне з багатьох екзистенційних питань, порушених у стрічці та мудро залишених без відповіді. (Ще одне питання – чому лемур хоче вкинути Мелмана в жерло вулкана, але його теж опустимо.) Так чи так, зоопаркові тварини вирушають додому літаком, що його пілотують пінґвіни, тож передбачувано зазнають катастрофи. По аварійній посадці тварини знову опиняються в «Африці», де возз’єднуються зі своїми стадами та зграями в «дикій» природі. Що могло бути нестерпно нудною притчею про родину, кревну подібність і природу, стало дивакуватою кошлатою левиною оповіддю про колективність, видове розмаїття, штучність і дискомфорт дому. Також це – опосередковано – алегоричний погляд на антидисциплінарне університетське життя: дехто з нас, хто втекли з кліток, можуть знову шукати шляхів назад, у зоопарк; інші, можливо, спробують відтворити резервацію в дикій природі, й лише жменька втікачів* уперто залишатимуться загубленими. Особисто я навіть не спромігся скласти вступні іспити до університету, про що мені недавно нагадав мій літній батько, й дотепер щосили опановую вміння лишатися загубленим. Заради такого кружного шляху обіч «правильного» знання кожен розділ цієї книжки губитиметься в хащах неуспіху, забування, глупства та заперечення. Ми будемо цікавитись, імпровізувати, збиватися на манівці та ходити колами. Ми втрачатимемо керунок, машини, план, можливо, ще й розум, але, блукаючи, знайдемо інші способи творити сенси, й тоді – повернімося до пошарпаного бусика з «Маленької міс Щастя» – ніхто не залишиться позаду.

Althusser, Louis. 2001. Lenin and Philosophy and Other Essays. New York: Monthly Review Press.

Benjamin, Walter. 1996. Selected Writings, Volume 1: 1913-1926, ed. Marcus Bullock and Michael W. Jennings. Cambridge: Harvard University Press.

Berlant, Lauren. 1997. The Queen of America Goes to Washington City: Essays on Sex and Citizenship. Durham: Duke University Press.

Bishop, Elizabeth. 2008. Elizabeth Bishop: Poems, Prose, and Letters, ed. Robert Giroux and Lloyd Schwartz.  New York: Library of America.

Ehrenreich, Barbara. 2009. Bright-Sided: How the Relentless Pursuit of Positive Thinking Is Undermining America. New York: Metropolitan Books.

Foucault, Michel. 1998. The History of Sexuality, Vol. 1: An Introduction. New York: Vintage Books. Пер.: Фуко Мишель. Воля к истине: по ту сторону знания, власти и сексуальности. Пер. с фр., сост., комм. и послесл. С. Табачниковой. Москва: Касталь, 1996.

Foucault, Michel. 2003. Society Must Be Defended: Lectures at the Collège de France, 1975-1976, trans. David Macey. New York: Picador. Пер.: Фуко М. 2005. Нужно защищать общество: Курс лекций, прочитанных в Коллеж де Франс в 1975-1976 учебном году, пер. с фр. Е. Самарской. Санкт-Петербург: Наука.

Freire, Paulo. 2000. Pedagogy of the Oppressed, trans. Myra Bergman Ramos. New York: Continuum. Пер.: Фрейре Пауло. 2003. Педагогіка пригноблених, пер. з англ. О. Дем'янчук. Київ: Юніверс.

Freeman, Elizabeth. 2005. “Monsters, Inc. : Notes on the Neoliberal Arts Education.” New Literary History 36 (1): 83–95.

Gordon, Avery F. 1996. Ghostly Matters: Haunting and the Sociological Imagination. Minneapolis: University of Minnesota Press.

2010. “The Local and the Global: Globalization and Ethnicity.” Dangerous Liaisons: Gender, Nation, and Postcolonial Perspectives, ed. Anne McClintock, Aamir Mufti, and Ella Shohat, 173–87. Minneapolis: University of Minnesota Press.

Hall, Stuart. 1991. “Old and New Identities, Old and New Ethnicities.” Culture, Globalization and the World System, ed. Anthony D. King, 42–69. London: Macmillan.

Hall, Stuart. 1996. “Gramsci’s Relevance for the Study of Race and Ethnicity.” Stuart Hall: Critical Dialogues in Cultural Studies, ed. Kuan-Hsing and David Morley Chen, 411–441. London and New York: Routledge. 

Hartman, Saidiya. 2008. Lose Your Mother: A Journey Along the Atlantic Slave Route. New York: Farrar, Straus and Giroux.

Graeber, David. 2004. Fragments of an Anarchist Anthropology. Chicago: Prickly Paradigm Press.

Leslie, Esther. 2004. Hollywood Flatlands: Animation, Critical Theory and the Avant-Garde. New York: Verso.

Linebaugh, Peter, and Marcus Rediker. 2001. The Many-Headed Hydra: Sailors, Slaves, Commoners, and the Hidden History of the Revolutionary Atlantic. Boston: Beacon Press.

Mahmood, Saba. 2005. Politics of Piety: The Islamic Revival and the Feminist Subject. Princeton: Princeton University Press.

Morrison, Toni. 1987. Beloved. New York: Alfred A. Knopf.

Moten, Fred, and Stefano Harney. 2004. “The University and the Undercommons: Seven Theses.” Social Text 22 (2): 101–15.

Rancière, Jacques. 1991. The Ignorant Schoolmaster: Five Lessons in Intellectual Emancipation, trans. Kirsten Ross. Palo Alto, Calif.: Stanford University Press. Пер.: Рансьєр Жак. 2013. Учитель-незнайко. П’ять уроків із розкріпачення розуму, пер. з фр. А. Рєпа. Київ: Ніка-Центр.

Readings, Bill. 1997. The University in Ruins. Cambridge: Harvard University Press.

Sedgwick, Eve Kosofsky. 1990. Epistemology of the Closet. Los Angeles: University of California Press.

Scott, James C. 1999. Seeing Like a State: How Certain Schemes to Improve the Human Condition Have Failed. New Haven: Yale University Press. Пер.: Скотт Дж.  2005. Благими намерениями государства. Почему и как проваливались проекты улучшения условий человеческой жизни, пер. с англ. Э. Гусинского, Ю. Турчаниновой. Москва: Университетская книга.

Solanas, Valerie. 2004. SCUM Manifesto. Introduction by Avital Ronell. New York: Verso.

Spade, Dean. 2008. “Documenting Gender.” Hastings Law Journal 59 (1): 731–842.

Wittig, Monique. 1992. The Straight Mind: And Other Essays.  Boston: Beacon Press.

 

Перекладено за виданням: Judith Halberstam, The Queer Art of Failure (Durham, London: Duke University Press, 2011), p. 1-25; з дозволу видавництва «Duke University Press» (DUP9728).

Перекладено в рамках проєкту HESP/ReSET «Ґендер, сексуальність і влада».

Джудит/Джек Галберстам ідентифікує себе в чоловічому ґендері, що враховано в тексті перекладу.


 

  • 1. Зірочкою (*) в тексті позначено андроцентризми, яких не вдалося уникнути. В такий спосіб ми пропонуємо звертати увагу на анґажованість мови. Зірочку часто вживають на позначення трансґендерности (транс*). Проблематизуючи андроцентризми, ми водночас прагнемо виходити за межі бінарних ґендерних систем. – Прим. пер.
  • 2. Джонбенет Ремсі (1990–1996) – американська дівчинка «лялькової» зовнішности, учасниця конкурсів краси. Стала жертвою вбивства, досі не розкритого. Справа стала поштовхом до суспільної дискусії про дитячі конкурси краси й експлуатацію малолітніх. – Прим. ред.
  • 3. Теодор Качинський (1942), прізвисько Унабомбер – американський математик, який, покинувши перспективну академічну кар’єру, впродовж двадцяти років розсилав поштою бомби людям, задіяним у високотехнологічних галузях і знищенні природних ресурсів. Засуджений до довічного ув’язнення в США. – Прим. ред.
  • 4. Wallace-Wells, Benjamin. «Surfing the University: An Academic Dropout and the Search for a Theory of Everything,» New Yorker, 21 July 2008: 33.
  • 5. CGI – computer-generated imagery, буквально «зображення, згенеровані комп’ютером». – Прим. пер.
  • 6. Price, David A. ​The Pixar Touch. New York: Alfred A. Knopf, 2008.
  • 7. Ідеться про людей, які перебувають не в країні свого громадянства та працюють і живуть без документального оформлення. – Прим. пер.
  • 8. Рансьєр Жак. Учитель-незнайко: п’ять уроків із розкріпачення розуму, пер. з фр. Андрія Рєпи, 18–19. Київ: Ніка-центр, 2013. – Прим. пер.
  • 9. Тут Галберстам апелює до ідей французького лівого радикала, філософа, історика, письменника, художника-аванґардиста та режисера Лі Дебора. Дрейф (фр. dérive) є революційною стратегією, яку Лі Дебор описав у тексті «Теорія дрейфу» (1956). Автор – член організації «Ситуаціоністський інтернаціонал» – визначив дрейф як «форму експериментальної поведінки, пов’язаної з життям в урбанізованому суспільстві: техніку швидкого руху крізь різні середовища». – Прим. пер.
  • 10. Девід Ґребер у своїй книжці про анархізм теж розглядає «низьку теорію». Він пише: «Понад високу теорію анархізм потребує те, що можна назвати “низькою теорією”: способу давати раду з реальними, нагальними питаннями, що виникають у перебігу трансформативного проєкту» (Graeber 2004, 9). Гадаю, ми з Ґребером мислимо в спільному керунку.

Pages2

Долучіться до дискусії!