Поїхали!

«Фільма. Фестиваль феміністичного кіно» [1] цьогоріч мав три чудові програми:

• «Контрпам’яті: долаючи мовчання» – про силу пам’яті та шляхи її збереження;
• «Хто боїться справжніх імен?» – про те, як нам ведеться зі світом живої та не (а насправді таки) живої природи і як рухатися в бік екологічної справедливості;
• та «Нерівні! Різні! Розлючені!» – про тих самих квірів, які не завжди ЛҐБТКІ+ 1 (ці два слова не є взаємозамінними2), але завжди виступають проти пригноблення й іншування, підважують нормативність і закликають до солідарності та підтримки, ну і, звісно ж, її практикують.

Ця програма ​​– чудова наступниця «Радикальної любові» та «Витоків і відлуння» минулих років, проте чим більше її дивишся й осмислюєш, тим помітнішими стають зв’язки і місточки з іншими програмами та стрічками, які розвиваються далі й після «Фільми», – недарма ж квір-повістка вся така інтерсекційна. Кураторський текст обіцяє, що у квір-підпіллі буде весело, і я вирушаю туди на машині.

Мені не поталанило бачити багато роуд-муві. Найперше згадую один із моїх улюблених – «Вонґ Фу, з подякою за все, від Джулії Ньюмар»3, а тепер до колекції додався й «Terror Nullius». Фільм створив фантастичний австралійський дует Soda jerk, поєднавши це саме роуд-муві та еко-горор, документалістику та, як вони самі кажуть, «спекулятивний фікшн». Однак, на мій хлопський розум, усяке кіно, як і будь-яке людське мистецтво чи висловлювання, є спекулятивним, або ж, якщо сказати м’якше, – ангажованим (документальне теж). «Terror Nullius» – потужна політична сатира, наповнена гнівом і помстою, утім не позбавлена гумору й веселощів, вона дуже припала мені до смаку, хоч я й не зчитала (о, ні) низку кіновставок та відсилок (заберіть кіношних снобів подалі від блакитних екранів).

Найперше4 ми бачимо пустелю. В умовах колоніалізму та екстрактивізму пустеля або будь-яка пуста, нічийна земля  це місце, де проживають корінні народи, що підлягають знищенню з метою заволодіти містами, житлом або ж ландшафтом, особливо якщо є можливість експлуатувати тамтешні природні ресурси в майбутньому. Не буде ж нічийне пропадати без діла – не проходити ж повз знелюднені палестинські простори зі зруйнованими хатами, по яких проїхався бульдозер, чи раптово спорожнілі маріупольські квартири, в яких ніхто не живе, та сусідні пустирі, де можна звести нові багатоквартирні будинки (свято мєсто біля моря пусто не бьівает). Далі в пустелі вже є автівка, двоє дорослих і дитя. Дитина малює знак анархії на авто – бунт має починатися змалку й не закінчуватися ніколи, хоч нормативність вчить нас, що утопічних цінностей треба позбутися до 30-ти, а краще – ще раніше5. Однак цей фільм – про інше. Про зміни і становлення справедливості, про повернення назад і переоцінку не тільки колоніального та патріархального минулого, а й сьогодення: він не просто підштовхує до переосмислення – він тримає в моменті. Ця мішанина з цілої низки спірачених (від чого серденьку особливо тепло) теле- і кіномоментів з «Бріоліна», «Бабабдука», «Ромпера Стомпера», «Навіженого Макса: дороги гніву» та інших фільмів, яких я не дивилася6, але вони настільки культові, що впізнаються на раз-два, – не просто спроба озирнутися назад, а заклик робити щось тепер і, як наслідок, його безпосереднє роблення-створення. Це світ, де Мел Ґібсон7 нарешті отримає по заслузі, – ви можете бути свідками того, як доля зшибає його з ніг бумерангом, і цю долю звершили якраз Soda jerk.

Таке кіноколажування нагадує мені дошку візуалізації. Однак вона не лише про майбутнє, а знову-таки, про сьогодення – живе і дійсне, рухоме й динамічне, художнє і документальне. Персонаж_ки з «Навіженого Макса» організовують протест проти мізогінії та ґендерно зумовленого насильства, прослухавши плівки Оксани Григор’євої; через самого пораненого Макса перестрибує Ніколь Кідман на роликах; Бабадук несе в зубах веселкову повістку, від якої Ессі Девіс стає дуже лячно. Згодом штрихів додає музика: в будинку лунає один із найлегендарніших попгімнів у виконанні Кайлі Міноуґ, вівці піднімають потужне антиколоніальне та антимонархічне повстання – тепер доведеться забути про старий добрий (лихий) commonwealth8. Словом, дуже хаотична, еклектична, тривожна, химерна, кумедна, хитро сплетена і, якщо підсумувати, – цілком реалістична ситуація.

Консервативна критика  називає стрічку «контроверсійною». Дійшло до того, що Фундація Єна Поттера скасувала її промоційну підтримку та навіть таврувала un-Australian (антиавстралійською). Хоча вона – лише віконце в реальність, де, замість сцен із постапокаліптичного екшену, де людей, які тікають від війни, утримують у безводних пустелях, маємо екоцид у степах Донбасу і на просторах Гази; біженців та біженок, що замерзають насмерть у польських лісах; дітей, що втрачають своє здоров’я, намагаючись заробити копійки на мінеральних шахтах Конго… Список можна продовжувати, однак у підсумку реальність таки лишається страшнішою і ще більш контроверсійною (щоправда, не для прибічників білої державності та колоніалізму). Новини давно жахають більше, ніж будь-які антиутопічні романи чи фільми. Лишається лише питання про те, коли ж бунтівне нестримне мистецьке повстання розростеться далеко за межі екрану та стане тою самою реальністю, де можливе торжество утопічної справедливості. Можливо, зараз і є слушний момент почати рухатися в тому напрямку: шо ви, лузери, залазьте в тачку9.

• 1.Див., наприклад: Катаріна Відлак, Оленка Дмитрик, Сяйво. 2022. «Вступ до “розйобування” солідарності: квіримо пострадянські перспективи», пер. Євгенії Польщикової, Оленки Дмитрик. Критика феміністична: східноєвропейський журнал феміністичних і квір студій, 5: 10–26. https://doi.org/10.52323/567891 [2]
• 2.Sierra Moore. 2022. «Queer as a Political Identity». Her campus, February 26. https://www.hercampus.com/school/cwu/queer-as-a-political-identity/ [3]
• 3.Історія двох дреґ-квін, Віди та Ноксіми, які перемогли у місцевому конкурсі краси і прямують до Голлівуду, аби змагатися в іще масштабнішому конкурсі. До них приєднується дреґ-принцеса Чі-Чі, і разом вони подорожують крізь не завжди приязні, а часом і відверто небезпечні для життя консервативні місцини США. Останній раз я переглядала кіно з мамою, і вона спитала: що ж то були за часи, коли в цій країні так дискримінували й ненавиділи дреґ-квін? Тут можна відповісти: коли завгодно. І з острахом додати, що далі може бути ще гірше...
• 4.Технічно найперше, що ми бачимо, – це повідомлення про те, що найбагатша австралійка, Джина Райнгарт, у цьому кіно не знімалася. Припускаю, що пані Райнгарт була зайнята накопиченням мільярдів, екстрактивізмом і підтримкою Дональда Трампа, чиє бачення, політики й цінності мають стати прикладом для Австралії (за версією самої Джини).
• 5.Строгих правил щодо цього, звісно, немає, але наш корабель трохи цейво, іде на дно, тому – що раніше, то краще.
• 6.Кіношних снобів попереджено, але вони, найімовірніше, сюди не дочитали.
• 7.Журнал «Variety» дошукується відповіді: як актор, якого ще в 90-х звинувачували в домашньому насильстві, антисемітських, гомофобних і расистських висловлюваннях, досі має кар’єру. Можна припустити: так само, як усі інші звинувачені в цих речах актори. Хоча, щоб отримати критику за таку поведінку в минулому столітті, треба було неабияк постаратися (що, втім, не завадило Ґібсону знову повернутися в Голлівуд). Див. Wagmeister, Elizabeth. 2020. How Does Mel Gibson Still Have a Career? Variety, July 20. https://variety.com/2020/film/news/mel-gibson-controversies-career-1234696080/ [4]
• 8.Як сумно жити у світі, де реліктовими стають тварини та рослини, а не імперські практики чи біле панування.
• 9.«Get in, loser» – цитата з фільму «Mean Girls» («Грубіянки»), яка дослівно звучить так: «Get in, loser, we're going shopping» (Залазь у тачку, невдахо, їдемо на шопінг).