Цьогоріч фестиваль феміністичного кіно «Фільма [1]» запропонував програму присвячену транс* та лесбійському ВІЛ-активізму «Берегти себе, берегти всіх». Публікуємо розмову з Лаймою Гейдар, ВІЛ-активісткою та засновницею Інформаційно-освітнього центру «Жіноча Мережа» – однієї з перших лесбійсько-феміністичних організацій, що зробила вагомий внесок у розвиток феміністичного і ЛҐБТ-руху України.
З чого почався твій активізм у 1990-х і ранніх 2000-х?
Ну, це таке складне питання. Навіть не знаю, з чого почався. Напевно, з громадянської позиції. Знаєш, я завжди кажу, що мені треба тренінг «Як перестати бути активісткою».
Якою була атмосфера твоєї юності?
Ті, хто не жили в Радянському Союзі, не розуміють, яке життя тоді було. Не було рок-музики, на ТБ не показували фільми, які ти хочеш дивитися. От є лінія партії – і все. Не можна було носити одяг, який ти хочеш. А негетеросексуальна орієнтація – це те, що лікували як прояв шизофренії, у психіатричній лікарні. Коли я навчалася медицини, то дуже активно шукала знання про сексуальну орієнтацію. Бо ж не було ані інтернету, ані спеціальної літератури, ні-чо-го не було. От чистий вакуум. Усе, що тоді мені вдалося знайти, – це те, що гомосексуальну орієнтацію маркували як уповільнену шизофренію. Лише в Радянському Союзі існував такий «діагноз». Ніхто не знає, що це таке. Туди можна було «прикрутити» все, що захочеш.
Коли ти познайомилася зі спільнотою і як виникла ідея створити «Жіночу Мережу»?
У 90-х я дуже сильно закохалася в дівчину з Москви і поїхала туди жити. По суті, я була там як трудова мігрантка, наїлася їхнього великоросійського шовінізму по самі вінця, а 1998 року повернулася до Києва. Після повернення додому в мене довго не було точки входу в жіночу гомосексуальну спільноту. З іншими лесбійками я познайомилася аж тоді, коли в мене з’явилася перша дівчина в Києві. Крім того, були форуми, сайти знайомств. Наприклад, Чат Bizzare, Gala.net, київський форум під назвою «Доска», форум www.lesbi.org.ua [2]. Завдяки цьому бурхливому онлайн-життю виникла ідея створити сайт, де могли би спілкуватися лесбійки. Крім того, я розуміла, що варто заснувати і громадську організацію. Так у 2000 році з’явився Інформаційно-освітній центр «Жіноча Мережа».
Чи важко було зареєструвати організацію в ті часи?
Ох, це просто кола пекла. Я багато разів переписувала статут – було близько п’яти редакцій. Слово «лесбійки» не мало звучати взагалі ніде. Слово «фемінізм» таки вдалося залишити. Я сказала, що подам до суду за порушення моїх прав і зроблю все, щоб це мало медійний розголос. Чиновники схаменулися.
Чи мала організація якесь фінансування?
Тоді я спілкувалася з Оленою Сусловою, яка була головою Українського жіночого фонду. Вони дали нам ґрант: 120 доларів. Завдяки їм, оцим 120 доларам, у нас такий старт був! Я дуже дивуюся, скільки здоров’я й наснаги в мене було. У 2002-му ми провели перше дослідження «Бути лесбійкою в Україні». За його результатами ми видали книжечку з такою ж назвою. Книга й дослідження стали можливими завдяки моїй добрій подрузі й соратниці Наталії Нагорній, наукове мислення якої я щиро поважаю. Тоді я вже працювала в «Міжнародному Альянсі з ВІЛ/СНІД в Україні» (після того, як я звільнилася зі «Всеукраїнської мережі людей, що живуть з ВІЛ/СНІД»). Можу лише сказати, що тоді й у Європі, і в США ВІЛ вважали проблемою ґеїв. А в нас ВІЛ мали переважно люди з досвідом уживання інʼєкційних наркотичних речовин. У ранніх 2000-х в Україні не було жодного лікування. Знаєш, коли приїжджали, наприклад, англійці з британської партнерської організації, що займалася превенцією та ліками1, то привозили якусь маленьку кількість ліків на рік і хотіли, щоби лікувалися саме ґеї. Вісім людей на всю Україну отримували антиретровірусну терапію. Вісім! Причому двоє – за кошти держави, в рамках медичного дослідження, а іншим ліки привозили контрабандою.
А епідемія вже лютувала. Можеш розповісти більше про свою роботу у ВІЛ-сервісній організації?
2000 року я отримала завдання від «Лікарів без кордонів» на створення серії брошур про психологічні проблеми та емоції людей, коли вони взаємодіють із людьми з ВІЛ-позитивним статусом. Потім Костя Лєженцев, лікар, який працював у «Лікарях без кордонів», умовив мене стати піар-менеджеркою «Всеукраїнської мережі людей, що живуть з ВІЛ/СНІД» (ВСЛЖВ). Це був мій старт у ВІЛ-активізмі. Я почала взаємодіяти з людьми, які хотіли зареєструвати цю організацію, тому що Глобальному фонду був потрібен національний партнер для протидії епідемії в Україні. За два роки волонтерської роботи, перш ніж потрапити у штат цієї громадської організації, мені вдалося багато чого зробити: вебсайт, купу презентацій різними мовами, ми провели першу акцію до Всесвітнього дня пам’яті людей, що померли від СНІДу. Тоді ми залучили рекордну кількість студентства ВНЗ, які волонтерили для нас. До того ж провели пресконференцію, матеріали для якої готувала я. Оцими-от золотими ручками писала і придумувала з нуля (сміється). Попрощалася я з ВСЛЖВ у 2004 році, у статусі керівниці PR-департаменту. Тоді я вже мала колосальний досвід і навички в галузі громадського здоров’я з менеджменту подій клієнтських організацій.
І паралельно існувала «Жіноча Мережа»?
Так. 8 Березня 2002 року ми відкрили сайт ІОЦ «Жіноча Мережа», а наступного року на сайті запрацював форум для лесбійок. Адже на відміну від ґей-організацій, де є більше ресурсів, фінансової та технічної допомоги, лесбійки в усьому світі вирішують свої проблеми самі. Крім того, прийнято хибно вважати, що ми не група ризику щодо ВІЛ/СНІД. Тож ми продовжили боротися з цим стереотипом, і 2006 року «Жіноча Мережа» отримала ґрант від нідерландської організації для профілактики ВІЛ/СНІДу серед лесбійок. Це вперше в історії людства, тобто в Україні й, мабуть, у світі таке було (усміхається).
Що люди в Україні знали про ВІЛ у 2000-х роках. Чи не так, переформулюю: хоч щось знали?
У поліклініках усе було заклеєно страшними чорно-червоними плакатами на кшталт «Ти помреш на лікарняному ліжку у страшних муках на самоті». Тестували виключно людей із наркозалежністю, секс-працівниць й гомосексуалів. Ба більше, міліція повинна була збирати адреси гомосексуальних людей, зокрема лесбійок, а потім ходити по хатах і перевіряти, чи немає там «розпусти».
Чи стикалася ти з таким не дуже очевидним, на перший погляд, явищем, як стигматизація в самій спільноті лесбійок з ВІЛ-позитивним статусом?
Я дуже мало знала лесбійок з ВІЛ-позитивним статусом, та їх завжди, на жаль, супроводжувала стигма через бісексуальність чи наркозалежність.
Власне, я пам’ятаю, я сама бувала на зустрічах, які ти організовувала. Ти багато розповідала про превенцію захворювань, які передаються статевим шляхом, а також про ВІЛ. Чи розрізняли у спільноті такі два поняття, як ґендерна ідентичність і сексуальна орієнтація?
Ніхто нічого не розрізняли. Оце все, що ти читаєш, дивишся на ютубчику, – це вже зараз є. 30 років тому не було цієї термінології. Тож доводилося робити все вперше й самим. І я перша, хто зробила наукові дослідження і глосарій про гомосексуальність, ґендерні стереотипи тощо. Це опублікували на тоді ще нашому сайті feminist.org.ua. Згодом за кілька років ми з Аллою Ярошенко, моєю науковою sister in crime, зробили кілька публікацій на ці теми, на кшталт методичних рекомендацій для використання у сфері медицини і соціальної роботи.
Давай іще згадаємо, що 2007 року ви видали книгу «Бути лесбійкою в Україні – 2» [3].
Так, ми переробили першу книжку з такою ж назвою, доповнили її даними. Ми мали кілька фокус-груп у різних регіонах України і проаналізували 98 анкет лесбійок – це було неймовірно! Видавши цю книгу, ми провели пресконференцію в УНІАН, а також презентацію для ком’юніті у «Бродячому собаці»2 в Києві. Памʼятаєш цей френдлі-бар? Ми доволі часто там організовували події. Зібралася така величезна тусовка! Бо ж ми хотіли привітати всіх, хто взяли участь у фокус-групах, як співавторок. Уяви: стоять ці пачки книг, замотані в папір, ми їх розпаковуємо, усі підписують, радіють і дарують одна одній примірники... Боже, як було класно!
Дуже добре памʼятаю цю книгу. Ми ж з Анною Писарчук (таке вона взяла собі псевдо) були редакторками видання. Це був один із перших моїх волонтерських досвідів, до речі. Ще були літні табори, які ти організовувала під егідою «Жіночої Мережі». Можеш про це більше розповісти?
Слухай, я вважаю, що весь феміністсько-лесбійський рух виріс із цих таборів. У 2002 році вперше Володимир Жовтяк, голова ВСЛЖВ, запросив мене в табір для людей із досвідом наркозалежності. Там і відпочивали, і слухали тренінги, і надавали психологічну підтримку. Не маючи досвіду життя з ВІЛ чи вживання наркотиків, я дуже багато чого навчилася від людей із ВІЛ-позитивним статусом, а також від людей із досвідом уживання наркотиків. Їхні життєві історії, воля до життя та оптимізм дуже мене надихнули! Наступного року я зрозуміла, що такий табір потрібен і лесбійкам в Україні. Так, 2003 року ми провели перший табір, а потім організовували його ще вісім років поспіль. Учасниці були з усіх куточків України.
Навколо тебе завжди було багато людей. Як тоді функціонувало волонтерство?
Люди знаходили нас через інтернет. Самі пропонували свої послуги. Крім того, про нас писали в ЗМІ. Якщо ти пам’ятаєш, був такий журнал «Кореспондент». У 2000-х вони раз на квартал писали щось позитивне про «Жіночу Мережу». Дуже прогресивне видання було на той час. І, до речі, вони вперше написали про спробу прайду 2004 року. Про веселковий прапор, який ми пошили за кошти спільноти і який намагалися розгорнути в рамках акції «Пробіг заради життя»3.
Для мене це було як легенда, чутки. Розкажи, будь ласка, більше про це!
Я була в оргкомітеті «Пробігу», адже працювала тоді в Міжнародному благодійному фонді «Міжнародний Альянс з ВІЛ/СНІД в Україні». Паралельно я і Наталія Нагорна провели для спільноти ЛҐБТІК+ тренінг з історії активізму, а також зі стратегічного планування. Було очевидно, що в рамках гетеронормативної і благопристойної акції ми маємо розгорнути наш великий (9 на 4 метри) бунтарський веселковий прапор у пам’ять про гомосексуальних людей, які померли від ВІЛ/СНІДу.
Як довго ви тримали прапор розгорнутим?
Ми його навіть не встигли розгорнути, тому що нас, 30 дівчат і Петра Полянцева, який тримав наш прапор у пакеті, оточило угрупування хлопців із військовою виправкою. Осіб 50 у чорних сорочках. Петра починають бити, вивертати йому руки. Я стрибаю туди, вириваю Петра з їхніх лап, хапаю цей пакет, а вони намагаються розбити мені дорожезну фотокамеру й вирвати прапор уже в мене. Біжу через усю юрбу в зону, куди їх не пускають, там ховаю прапор. Намагаюся пояснити представництву організацій ООН, що на нас напали й потрібна допомога, але лунає «старт» і весь п’ятитисячний натовп рушає Хрещатиком. Повний хаос! Після пробігу ми хотіли зібратися в парку під пам’ятником Володимиру Великому, просто посидіти, поговорити про прайд, про традиції, роздати ще книги «Бути лесбійкою в Україні». Але нас «пасли», тому я попросила всіх зняти райдужну символіку, яку ми роздали, та обережно розходитися.
Я вважала, що ви розгорнули прапор...
Якби розгорнули, ми б там усі вмилися юшкою. Нас би просто забили ті молодики в чорних сорочках.
А як ти кинула цей заклик? «Дорогі всі, нумо шити райдужний прапор»?
Висіло оголошення на порталі feminist.org.ua. У нас була якась база імейлів, і я всім розіслала лист, де писала, мовляв, люди, якщо ви хочете бути причетними, приймемо у вас донат у п’ять гривень. Принципово лише п’ять. Ми витратили на це все 400 гривень. Розділи на п’ять – скільки людей узяло участь?
80! Ти хотіла б, можливо, когось згадати, хто з тобою пліч-о-пліч працювали?
Я дуже вдячна Наталії Нагорній. Дуже вдячна. Ми дружимо досі. Дуже вдячна Кіані Табаковій, керівниці проєктів нашої організації. Тепло згадую Ганну Довбах. Вона є співавторкою «Бути лесбійкою в Україні – 2». А ще Ольгу Олів – вона багато років розробляла, доповнювала й підтримувала портал [4]4, а також була адміністраторкою і сайту, і форуму. Крім того, вона була моєю заступницею в «Жіночій Мережі». Гарна була в нас команда.
Зауважу, що твоє імʼя несправедливо забуте. Я вважала і вважаю тебе однією з піонерок боротьби з гомофобією, зі стигмою та дискримінацією людей з ВІЛ-статусом. Чи можу запитати про те, як і чому ти пішла з активізму?
Знаєш, з кожної праски мене було видно як Л-активістку. Усі мене впізнавали на вулиці. Стабільно, кілька разів на місяць, я з’являлася в якихось новинах, у ток-шоу, передачах. І завжди сама, без соратниць, так склалося, бо рівень гомофобії був захмарним. А ще ж я працювала з темами ВІЛ/СНІДу. Ну, знаєш, як це буває: «Треба коментар – Лайма прокоментує». Через цю публічність я стикалася з дуже неприємними та загрозливими для мене ситуаціями: мені не раз погрожували, під моїм будинком один махав ножем із криками «Різати п…в! Різати!» – я ледь встигла ухилитися.
Крім того, я багато років сиділа без роботи, бо, як публічна персона, не проходила співбесідичерез відкритий гомосексуальний статус. А роботу в громадському секторі колишні колеги не поспішали пропонувати. Я часто відчувала знецінення, недобросовісну конкуренцію і навіть цькування в цьому середовищі від чоловіків-ґеїв. І це було дуже сумно, тому що ти не можеш не їсти, ти не можеш не платити за квартиру, знаєш? Я була без роботи до того часу, поки після Революції Гідності не повернулася в медицину, на швидку допомогу в 2014-му.
Чи стикалася ти, працюючи у швидкій допомозі, з гомофобією? Тебе там упізнавали?
Обов’язково. Гомофобія – невід’ємний атрибут українського держслужбовця. Викликає, наприклад, мене директор підстанції: «Мені більш ніж достатньо про вас відомо. Навіть те, що ви маєте збочення».
У 2014 році?
Так, у 2014 році вони поґуґлили, подивилися інтернет. Усі співробітники перешіптувалися за моєю спиною. Ну, а я ж так просто не можу, мені треба когось захищати, ти знаєш. Так потім, незважаючи на те, що я лесбійка, водії тричі просили мене, щоб я стала їхньою профспілковою лідеркою. На швидкій використовують вантажні автомобілі, які перекидаються, тобто постійно в аваріях гинуть медики і пілоти швидких. І от водії хотіли, щоб я допомогла їм боротися. Лідерка нашої медичної профспілки кілька разів просила забрати заяву на звільнення, бо я була стрижнем спротиву медичного колективу й боротьби за кращі умови праці та підвищення зарплатні. На жаль, у мене не було вже стільки ресурсу, тому я всім відмовила, але високо оцінила рівень довіри.
Лаймо, дякую тобі за щиру розмову. Вона важлива для нас.
Дякую тобі й колективу «Фільми». Дякую, що пам’ятаєте.
Яна Дзиґа, учасниця колективу фестивалю феміністичного кіно «Фільма», висловлює щиру подяку ґео та Ірі Танцюрі за підтримку й поради під час роботи над цим інтерв’ю.
- 1. Йдеться про Community HIV/AIDS Prevention Strategy (CHAPS). Його адміністрували Terrence Higgins Trust (THT) і фінансувало державне міністерство – Department of Health. Тобто CHAPS було частиною державної стратегії превенції ВІЛ/СНІДу у Великій Британії.
- 2. «Бродячий собака» [5] – один із барів, які в 1990-х і 2000-х роках були частиною міської «альтернативної», неформальної нічної культури Києва. Адреса закладу – Несторівський провулок, 10, – свідчить про те, що бар розташовувався в центральній частині Києва. Офіційно заклад не позиціонували як ЛҐБТ-клуб, але де-факто він був ЛҐБТ-френдлі, тобто багатьом негетеросексуальним людям було комфортно приходити туди, спілкуватися й відпочивати. Формат бару був доволі простим: без грандіозної клубної сцени чи дискотек; часто звучала музика з дисків, вечори могли супроводжувати живі розмови, знайомства. «Бродячий собака» відігравав важливу роль: для багатьох він був одним із небагатьох відкритих просторів, де негетеросексуальні люди могли знайти дружню атмосферу, підтримку або відпочити без тиску.
- 3. Пробіг заради життя» – акція, ініційована представництвом ООН в Україні, відбувалася на Майдані Незалежності за підтримки Міжнародного благодійного фонду «Міжнародний Альянс з ВІЛ/СНІД в Україні» [6] та численних спонсорських організацій. Головна мета пробігу було привернути увагу до здорового способу життя та проблеми ВІЛ/СНІД.
- 4. На жаль, тепер за цим лінком гоститься інший сайт, який не має нічого спільного із «Жіночою Мережею». Натомість елементи сайту «Жіночої Мережі» доступні в інтернет-архіві Wayback Machine, наприклад: https://web.archive.org/web/20060202065648/http://feminist.org.ua/ [7]. Матеріали форуму однак більше не доступні в жодному форматі.