У рамках проєкту «Між анонімністю та публічністю: феміністський голос в умовах війни» розмовляли учасниці культурної ініціативи «Збоку» – Вішня Вішня, ґео та Сяйво
Сяйво: Як «Збоку» ми займаємося дослідницькою та мистецькою діяльністю, самоорганізовано та незалежно від інституцій. Наша діяльність так само й політична, й активістська. Ми збираємо матеріали від людей і підтримуємо їх у тому, аби вони створювали своє політичне, «збочне» мистецтво. Мені дуже хотілося б це розвивати: зробити серію заходів із дискусіями та лекціями на тему ненормативності в Україні, про наш контекст, як ми живемо. Так, Вішня створило чудову серію робіт про закриті ґей- і лесбійські клуби, які зараз уже не функціонують. Для мене це така архівація того, що зараз стало неможливим. Хотілося би робити заходи в публічному просторі про те, що ці місця існували – і зараз не існують через насильство. Але навіть це неможливо. Якщо ми повісимо якусь пам'ятну дошку про це, її зірвуть. Мені здається, у нас забирають публічний простір і багато речей ми все менше й менше собі уявляємо.
Вішня: «Збоку» – низова українська ініціатива, присвячена пошуку феміністичного та квір-мистецтва, ґендерного та сексуального спротиву в культурі, а також контексту, який цей спротив може формувати. У нас ніколи не було мети набрати велику аудиторію. Наша інтернет-діяльність потрібна для того, щоби принаймні для себе систематизувати наші дослідження й ділитися ними з невеликою групою людей, ледь не персонально казати: подивись, яка класна робота, ініціатива.
Сяйво: Моя картина світу така, що у світі є різнорідність – не різноманіття, про яке нам зараз говорять, – а різнорідність. Доволі конфліктна саме тим, що ці різні шари не стикуються між собою, бо є історично нерівними. Є люди та інституції, які цю різнорідність приховують, витирають – переписують історію, бо їм вигідно створювати та підтримувати ієрархії. Через це виникають маргіналізовані люди та соціальні утворення. Для мене слово «маргінальний» позначає те, що витіснене на узбіччя. Для «Збоку» воно дуже важливе, тому що ми говоримо з узбіччя, намагаємося працювати з контекстами, які розташовані «збоку». Як людина, яка поділяє феміністичні погляди, я прагну опиратися ієрархіям. Для мене фемінізм – це просто опір ієрархіям. Мені здається, «Збоку» намагається відновлювати баланс цієї різнорідності та виловлювати, переплітати те, що є маргіналізованим, опиратися переписуванню історії, переписуванню мистецтва, створенню мистецького канону. Зараз те, що я бачу в сучасному мистецтві, доволі глобальне: те, що таким вважають, створене за певними принципами. Це певні види практик і деякі люди. Часто це люди, залучені у глобальні інституційні мережі, мають доступ до інтернету, мають освіту, володіють іноземними мовами та загалом підкреслюють свою класову відмінність (у них є «стиль», «смак», «розуміння» – те, що пов’язують із вищим рівнем освіти та заробітку). У «Збоку» ми намагаємося опиратися тому, що мистецтво – це тільки про такий доступ, тільки про цих людей. Ми не проводимо різницю між хорошим і поганим смаком, тим, що «стильно» і т.д. Ми беремо роботи людей, які не обов’язково були залучені до «крутих» виставок. Наприклад, роботи Яна Губського про трансфобію, у т. ч. всередині ЛҐБТ, або графічні репортажі Жені Полозіної з феміністичних маршів – це не «інсталяції», не медійні проєкти. Ми їх намагаємося залучати та поширювати, хоча б таким чином відновлюючи баланс, прагнучи виявити те, що, зазвичай, свідомо чи несвідомо приховує більшість сучасних інституцій.
Вішня: Я ще згадало про малюнки Яни Прокопчук на полях зошита. Вона навіть не ідентифікує себе як художницю. Тобто ми постійно себе перевіряємо на те, що вважаємо мистецтвом. Наразі це актуальне питання, і не тільки для нас: як подавати те, що нас цікавить, щоб не робити сегрегацію на те, що є мистецьким висловлюванням, а що ні.
ґео: Часто говоріння про маргінальність передбачає наратив про те, що можна перейти з маргінесу в центр. Тобто ми починаємо як, наприклад, низова правозахисна організація, що займалася просвітою серед донбаських ґеїв стосовно їхніх прав (що статтю за «мужелозство» скасували надцять років тому – це я кажу про 90-ті) - а потім ми перетворюємось на організацію, яка гнобить людей, що не вписуються в гетеро- чи гомонормативність. Мені здається, говоріння про маргінальність має на увазі, що в людей всередині неї є можливість кудись вийти. Більшість передбачає, що це буде вихід у центр. А якщо уявити, що з маргінесу ми підемо в паралельний всесвіт, і нафіг нам ця система, у якій ми лишаємось на маргінесах? Ми можемо створювати інклюзивні простори, де є оця дельозівська різоматичність, де кожен, кожна і кожні є рівнозначними і їхня кількість зв’язків нічим не обмежена. Ми стоїмо осторонь, стараємося відірватися від нормативної системи та створювати щось інше, що не вписується в неї.
Вішня: Ми визначили принципи нашої роботи як антивигоральні. Тобто це повільний активізм: ми робимо щось тільки в разі, коли в нас є емоційні, часові, фінансові ресурси на це. У тому, що ми публікуємо, ми завжди взаємодіємо з людьми, які створили художні роботи чи тексти, – беремо коментар стосовно цих робіт, особливо якщо вони були створені тривалий час тому. Ми дуже етично ставимося до цієї комунікації: намагаємося не тиснути на людей, не вимагати результату в певні терміни, а зважати на життєві обставини, на те, що за цими роботами стоять люди, а не якісь машини з продукування думок та ідей.
Сяйво: Я пам’ятаю момент, коли ми тільки почали «Збоку» – те, як ми обговорювали можливі ризики. Коли ми вирішили, що будемо неанонімні це було як стрибати у крижану воду: «Ну всьо… будь шо буде». Особисто в мене історія з анонімністю життєва. Я десь 10 років у різних видах активізму. Анонімність була важливою як захист і підтримка мого життя. Досі намагаюся керувати інформацією, яка є про мене в мережі, – стежу, щоби фотографій не було і т.д. Я вважаю, що це хороший спротив нездоровим тенденціям інтернету та капіталістичних соцмереж захоплювати всю інформацію про нас. Частково ці стратегії – не втеча, а творчий пошук, коли ти пересаджуєш себе в різні контексти за допомогою тієї інформації, яку про себе надаєш.
ґео: Коли говоримо про (не)анонімність і саморепрезентацію, мені видається, що «закрита» анонімність, – коли ти повністю відмовляєшся від я-висловлювання і є тільки певна творча одиниця, – потребує ресурсу часу, емоційного ресурсу, який ти просто віддаєш. Якщо ресурс поновлюваний, це дозволяє зберігати анонімність довше. У мене є робота з певним робочим тижнем. Я просто не маю часу виконувати ще одну роботу і не отримувати від неї принаймні моральної сатисфакції або розуміння того, що я можу реалізувати свої політичні, мистецькі й етичні позиції відкрито. Хоча це так само не є супербезпечним.
Вішня: Дуже часто для певної діяльності анонімність украй необхідна. Деякі висловлювання можуть бути настільки радикальними, що їхні автор_ки опиняються під прицілом репресивної системи, проти якої виступають. І це абсолютно реальна небезпека. Водночас виникає певна відчуженість такої роботи. Тобто люди, що її роблять, мають навіть на рівні сприйняття відсторонитися від своєї роботи, аби зберігати анонімність і надалі. З часом це дуже виснажує, бо не дає для самого себе визначити свої ж досягнення. Часто, коли в інтернеті з’являються радикальні анонімні висловлювання, на них реагують деперсоналізовано та знецінюють, наче за тими висловлюваннями немає людей. Анонімність нібито має захищати, але люди все одно читають ті коментарі, і їх це все одно особисто зачіпає.
ґео: У мене є досвід участі як в анонімних, так і в неанонімних групах. Завжди намагаєшся прорахувати ризики. Зараз я б не сказало, що в нас у «Збоку» не небезпечна діяльність: людям «прилітало» й за менше. Але мені здається, що коли ми прописуємо себе як культурну, дослідницьку ініціативу, це начебто створює лакуну безпеки.
Вішня: Ми надавали майданчик анонімним ініціативам, які виступали з антимілітаристськими висловлюваннями. Наприклад, «Фрау», яким надсилали погрози, що їх будуть розшукувати та викликати в СБУ. Погрози лунали й на адресу квір-феміністичної колони на Прайді-2017, оскільки вона дуже ретельно підійшла до анонімізації своєї участі, багато уваги перепало людям, які свідомо чи несвідомо висловлювалися радикально, а про анонімність не подумали. Їм теж погрожували викликами в СБУ, і це звучало саме від людей з оргкомітету Прайду. Таким чином вони (оргкомітет – прим.ред.) хотіли себе убезпечити і вписати в нормативний націоналістичний дискурс: мовляв, ми поклопочемося, аби такого більше на наших подіях не було. Ще ми публікували групу «ПВА», яка виступала з антимілітаристськими й антиполіцейськими висловлюваннями, і «Время рожать», які в своїх блогах також піднімали ці теми.
ґео: У мене є думка, що антимілітаристська повістка на рівні артикуляції в публічному просторі закінчилася з останнім феміністичним маршем. Це той марш, що проходив під гаслом «Ні насильству всіх форматів – від роддомів до військоматів» (марш 2017 року – прим. ред.). Далі вже пішли жіночі марші під керівництвом одного чи кількох НГО. Це якщо дотримуватися того дискурсу, що зараз активізм вважається активізмом, лише коли набирає широку аудиторію.
Сяйво: Мілітаризація суспільства в рази зросла через війну. Взагалі-то в латентному стані вона й так існує у багатьох суспільствах. Ефектом мілітаризації є те, що насильство стає допустимим. Воно стає нормою і розширюється настільки, що про нього уже не можна говорити, бо воно виправдовується війною – тим, що «зараз такий стан». От коли цей стан закінчиться, – тоді поговоримо. Мені здається, ми часто не обговорюємо, що таке антимілітаризм і що ми під ним розуміємо. Для мене це доволі широкий спектр діяльності. Це питання загалом про те, що таке життя і що таке смерть, яка ціна смерті: чому чиясь смерть «дешевша» за іншу, кого пам’ятають після смерті. На «Збоку» є чудовий текст «За життя проти смерті» [1] про те, як приїжджає західна мисткиня, намагаючись говорити про абстрактну смерть і абстрактне життя в той час, коли люди помирають через дуже специфічні причини зараз в Україні, і про насильство мало говорять. Не йдеться про те, що ультраправі групи виправдовують мілітаризмом своє насильство, яке не можна виправдати абсолютно нічим. Не обговорюють, як ми дійшли до стану, коли презентацію дитячої книжки про різні типи сімей зривають ультраправі (презентацію книжки «Майя та її мами» на львівському Форумі видавців 2017 року було скасовано через нібито погрози ультраправих – прим. ред.), і водночас ми маємо ціле «дитяче видавництво» типу «Мандрівця» із серією «Невідома Україна мілітарна» про різні дивізії СС та книжками про Гітлер’югенд. І це всім ок.
Ми вже говорили про колективи, які працюють із темами смерті й життя, із тим, як проблеми стираються, як стирається можливість піднімати та обговорювати певні питання, не кажучи про те, щоби щось критикувати. Мені здається, треба вибудовувати зв’язки солідарності між різними людьми, і в цьому плані питання маргінальності важливе, бо саме з таких позицій ми можемо об’єднуватися – знаходити перетини, які допомагають розширювати спектр, що його звужує мілітаризація. А ще – відновлювати історію, показувати, що було до війни. Бо люди вже починають забувати мирний контекст. Важливо пам’ятати, які ініціативи були до війни, що вони робили, що було можливим.
ґео: Я часто думаю про те, що активізм і мистецтво зараз перебувають у позиції потреби тотальної видимості, діджиталізації, присутності всюди, присутності максимально концентрованої, відповідної до глобальних чи локальних трендів. Можна згадати ініціативу «Бідність. Війна. Євробачення», яка серіями мистецьких робіт, інтервенцій, кампаній у соцмережах намагалася привернути увагу до наявних в Україні проблем. На ресурсі було багато інформації європейськими мовами. Паралельно з тим була низова правозахисна ініціатива, яка привертала увагу до українських політв’язнів у РФ. Вони отримали набагато більше медійної уваги: мовляв, про це треба було говорити, а не про те, що відбуваються погроми ромських поселень. Я не кажу, що треба вибирати. Обидві теми важливі. Але домінантний дискурс підхопить те, що вигідно в цілях пропаганди. А про внутрішні проблеми… не будемо виносити «сор із ізби». Те саме сталося з Маршем 8 березня. Два-три роки тому був марш антимілітаристський, проти ультраправого насильства, що позиціонував себе як феміністський марш, а наступного року ми отримали акцію, створену «під копірку» з Women’s March у США, із розмитими лозунгами. Навіщо так радикально говорити про проблеми, коли можна сказати «Права жінок – це права людини»? Вийшла красива картинка, велика залученість людей, купа репостів, долучено багато опініон-мейкерів і трендсеттерів – нібито правильну феміністську повістку просуваємо. Можливо, це так функціонують неоліберальні режими, що способи та форми низового й анонімного активізму, які були релевантні років 50 тому, зараз менш релевантні. Або вони просто розраховані на дуже щільне ком’юніті, коли люди тісно пов’язані один з одним, мають більше можливості створювати стабільні організації зі стабільною агендою і розвивати свій активізм.
Створення цієї публікації повністю профінансоване Швецією та «Квінна тіль Квінна». Швеція та «Квінна тіль Квінна» не обов’язково погоджуються з викладеними думками. Авторки особисто відповідальні за зміст. Окрема подяка громадській організації «Центр культурно-антропологічних студій» та онлайн-виданню «Критика феміністична». Підготували публікацію Настя Правда та Валентина Петрова.