За нинішнього стану речей із його передумовами, мабуть, важко уявити чоловіка, який творитиме щось, переплітаючи нитки. Так само й у ретроспективі. Вишивання, як і всяку пов’язану з текстилем техніку, здавна сприймали як «жіноче» діло, із суто декоративним призначенням, що з часом дедалі відходило на периферію рукодільних практик.
Виставка «TEXTUS. Вишивка, текстиль, фемінізм», що тривала в Центрі візуальної культури від 8 березня до 9 квітня 2017 року, є свого роду апеляцією до патріархального суспільства, де слово й мова є носіями влади й закону. Це третя виставка в серії проектів Оксани Брюховецької: кураторка разом з іншими художницями рефлексує над тим, що́ апріорі вважають «жіночим» у нашому суспільстві. Дві попередні виставки, «Що в мені є від жінки?» та «Материнство», було зосереджено навколо конкретних тем, а цього разу Оксана Брюховецька сформувала проект, фокусуючись на техніці.
Вишивання в загальному уявленні є ремеслом традиційним, а отже, й консервативним. Його асоціюють із чіткими схемами-нормами, чию самобутність закріплено часом. Нині вишивання вважають доволі архаїчною практикою, яка поступилася місцем новим способам вираження сучасного мистецтва. У виставці «TEXTUS» Оксана Брюховецька опонує такому сприйняттю: «Вишивка і текстиль – це рівноправні з іншими медіуми для висловлення ідей у сучасному мистецтві. Вишивка може бути використана як із консервативною метою, так і з метою підірвати консервативність».
Наприклад, швейний кооператив «Швеми» (Анна Тєрєшкіна, Марія Лук’янова, Тоня Мельник і Олеся Панова) деконструює традиціоналістське розуміння одного з найпоширеніших атрибутів із консервативного набору цінностей пострадянських країн. У роботі «Вишиванки» художниці переосмислюють укорінений у соціумі стереотип щодо традиційного одягу. На противагу історичним схемам вишивок, притаманним певним родам або місцевостям, вони створюють власну схему – зображення вагін, що в українському суспільстві зазвичай сприймано як щось принизливе й замовчувано. «Традиційно вишивання – це дисциплінарна практика: дівчина повинна була вишивати собі рушники на весілля, що означало її вписаність у норми, які були патріархальними. “Швеми” вишивають собі сорочки не для шлюбу, а для демонстрації свободи своєї сексуальності, свободи утвердитись у своїй жіночності як у своєму праві самостійно розпоряджатись своїм тілом і своїм життям», – пояснює кураторка.
Чеська художниця Софія Времєнная теж використовує доволі автентичний атрибут, що реферує до традиціоналізму та загальних уявлень про «суто жіноче». На виставці вона представила роботу «Ukrajinky úklid / Ukrainki sprzątanie / Українки прибирання» – фартух із назвами сайтів, які пропонують найману працю українок у Польщі та Чехії. Як зазначає художниця, призначення цього об’єкта легко зчитати: ми бачимо фартух і одразу можемо відтворити картинку жіночої праці, кухні, хатніх обов’язків. Водночас фартух є символом неоціненної праці та подвійного навантаження, що лягають на жіночі плечі в обставинах патріархальної культури.
Тему невидимої праці порушено й в інших експонованих творах феміністичного мистецтва. Зокрема, Валентина Петрова в «Автопортреті» рефлексує над андроцентризмом капіталістичного суспільства. Художниці чуже комерційне мистецтво, яке автоматично відтворює патріархальні канони. Тому Валентина робить свої мистецькі проекти антикапіталістичними від початку й до кінця. Вечорами, після основної роботи, художниця вишивала на тканині із секонд-генду нитками, які дісталися їй від родичів і друзів. Поява «Автопортрету» є початком його зникнення: протягом виставки художниця нитка за ниткою «розшивала» роботу. «Ось це моя боротьба з капіталізмом», – каже Валентина. Зникомий автопортрет не просто відображає зовнішність авторки, а передусім є, за словами кураторки, «маніфестацією свідомого протесту проти підпорядкування капіталістичному арт-ринку».
«Швеми» рефлексують на тему невидимої та неоціненої праці в роботі «12-годинний робочий день». Художниці представили відеозапис свого перформансу, під час якого відтворювали умови, якомога наближеніші до умов праці жінок на швейних фабриках третього світу: дванадцятигодинний робочий день із п’ятнадцятихвилинною перервою на перекус, тісне приміщення, монотонна праця, три виходи в туалет і розмови лише по ділу. Наприкінці учасниці продавали свої вироби з написами «Зроблено в рабстві» по 44 рублі – приблизно стільки отримує за кожну річ колектив робітниць на швейній фабриці. Так художниці висловили солідарність із виснаженими життям і репродуктивною працею швачками.
Оксана Брюховецька в роботі «Батоги» привертає увагу до соціального насильства, часто невидимого, якого жінки зазнають ще змалку. Період первинної соціалізації стає нескінченним ланцюжком практик із принципом «наглядати й карати». Сплетені в коси яскраві дівчачі колготки – метафора так званих «дисциплінарних батогів», що нависають над жінками з дитинства, виховуючи відповідні соціальні ідеали.
Цю риторику продовжує Аліна Клейтман у роботі «Перші п’ять років нашого подружжя твій батько взагалі не знав, що у мене росте волосся». Авторка порушує тему соціального насильства, що загрожує жінкам і впливає на їхній внутрішній стан і зовнішній вигляд. Досягаючи певного віку, жінка починає носити капронові колготи або панчохи. Ці елементи гардероба стають інструментами об’єктивації жіночого тіла у фалічній патріархальній системі, яка, своєю чергою, регулює жіночі практики щодо найітимніших частин тіла, що мусять відповідати канонічним нормам.
Виставка «TEXTUS», як зазначає Оксана Брюховецька, є не пропагандою гендерної нерівності з протилежним знаком, а полем для феміністичних рефлексій сучасних українських мисткинь щодо усталеного патріархального образу жінки. Вишивка й текстиль стали інструментарієм художниць для висловлення критичних поглядів на звичне суспільно «прийнятне», яке, втім, може бути болісним, разючим, несправедливим.
* Фотоілюстрації надала авторка